…Нема вороття… І там над водою
зоставив відбиток зі шкірою свій,
колеса ж забрали дорогу з собою,
згорнулася курява в жовтий сувій…
І листя згорнулось, зосталась солома,
і котиться слідом відлуння клубок…
У згадках затримать не вдасться нікому,
бо википів образ окропом з думок.
І падає камінь в зґвалтовану воду —
і бризкає дзеркало сім’ям дрібним,
глуху порожнечу відкривши на споді,
де є площина і нема глибини…
І згорнуто землю від краю до краю,
і вітер видмухує птахів з труби.
І замість «було» є лиш вигук «немає!».
А пам’ять твоя — то жебрацькі скарби.
***